Легенда гласить: Юрій Тимошенко (Тарапунька) та Юхим Березін (Штепсель) під час гастрольних візитів добираючись від вокзалу до готелю розпитували у таксистів про певні недоліки в житті того чи іншого населеного пункту. В Коростені величезною проблемою був залізничний переїзд біля Жовтневої кузні. Тоді там з гірки залізничники неквапливо пускали вагони, платформи, цистерни, формували величні потяги для руху в усі боки незримого СРСР. Коростень завжди був крупним транспортним вузлом. Як Франкфурт-на-Майні, наприклад, тільки залізничний. Коростень-на-Вужі!!!
І під час отого нескінченного маневрування жителі ділилися на тих що там і тих що тут. Тобто біля переїзду з обох боків стояли колони ГАЗів, МАЗів, ВАЗів, ЛАЗів, ну й коханих ЗАЗів. Вся ота юрба сопіла, тужилась, піпкала, а чи просто матюкалася, проте вдіяти нічого не могла. Ібо ГОСУДАРСТВО ЕТО МИ,а ми нє раби, раби НЄМИ! Ну щось таке.
І всі нетерпляче чекали, щоб перебратися на той чи інший бік переїзду. За всією цією вакханалією спостерігав дєдушка Лєнін!
Він завжди був поруч. І з трибуни біля МБК та офісу міліції (але мабуть МБК тоді ще не збудували) радной Ілліч сором'язливо вдивлявся в нашу юрбу. Але ми відхилилися........Так от, коли Тарапунька і Штепсель були в Коростені, то вони дізналися, що відсутність транспортної розв'язки у такому вузлі і є головною проблемою промислового міста. Бо потяги повинні невпинно везти наші порцеляна в Сибір, а звідти нам повинні так само стрімголов тягти ліс, а від узбеків бавовник, а з-за кордону мчать експреси з німецькими товаришами, членами СЄПГ, а Тодор Живков який-небудь гайнув зі своєї Болгарії в город Лєніна..........
І всі пруть через Коростень! Життя вирує, панімаш, а тут, в Коростені, воно періодично стоїть. Бо нема переїзду.
І відомі на весь Союз артисти під час концерту покритикували місцеве начальство. Так покритикувли, що до Києва дійшло!
І вража полянська столиця змушена була дати твердої совіцької валюти на розвиток столиці древлянської. Потік міцний карбованець у наш край, заметушилося начальство, завовтузилися крокуючі екскаватори і врешті решт вигребли під першим переїздом глибоку яму. Не просто викопали! Місцина тут з базальтами та гранітами. Український кристалічний щит називається. Якому ТРИ МІЛЬЯРДИ РОКІВ!!! Тобто віком майже з нашою планетою Земля. Доводилося вибухами давати раду будівництву. І всіх мешканців з Леніна 2,4, 6 та поруч сердобольні міліціянти виганяли. І вікна ми заклеїлі паперовими хрестами, щоб не побилися шибки. А я тоді жив на Леніна,4.
Після вибухів хлопчаки збирали між каміння різнокольорові дротики. Вони тішили око.
Після вибухів поступово зник первозданний вид початку Леніна штрассе. Був там гарний дуже зелений бульвар. Де можна було сидіти в тіньочку, читати "Радянське Полісся", їсти морозиво за 11 коп, пити мінералочку з сиропом за 3 коп чи соображать на трьох по 3,62 чи пізніше 4,12. Рублєй.
Отож хочете вірте, а хочете ні, проте Штепсель і Тарапунька разом із своїм народом в єдиному пориві будували світле майбутнє на чолі з КаПееСеС. Так воно тоді й було.
P.S.
Тимошенко помер від серцевого нападу в 1986 році на залізничній станції під час посадки в поїзд, якщо я не помиляюся, в Ужгороді. Березін помер у Тель-Авіві в 2004 році (хвороба Паркінсона).
І ще такий післявоєнний випадок:
під час зустрічей фронтовиків один із високопоставлених американців постукав ножем по келиху, усі враз змовкли. Тримаючись однією рукою за медаль «За оборону Сталінграда», що висіла на грудях Юрія Тимошенка, американець голосно й виразно вимовив: «Кожний американець, француз і англієць кожного руского з такою медаллю має цілувати в ж...у!»
